ФЕОДОР, МИТРОПОЛИТ КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ І ГОРОДОЦЬКИЙ.
ВСТУПНЕ СЛОВО
Шановні учасники і гості конференції, шановні педагоги!
З духовною різдвяною радістю вітаю всіх вас – людей, які присвятили своє життя школі і великому покликанню вчителя.
Вже втретє відкриваються наші Різдвяні читання – своєрідні релігійно-громадські форуми, на яких ми намагаємось висвітлити проблеми суспільно-духовного порядку і знайти шляхи до їх розрішення. Програмним завданням сьогоднішнього зібрання є обговорення процесу духовно-морального виховання дітей у системі загальноосвітньої школи.
Впродовж значного періоду офіційного богоборства відбувалось руйнування історично-традиційних для нашого українського народу духовних і моральних цінностей та ідеалів. Наслідком стало те, що в сучасному суспільно-освітньому стереотипі із духовності виділяється власне релігійна складова і віддається на опрацювання Церкві, а школі залишається формально-виховна робота в діапазоні від правил пристойності до етично-моральних нормативів. Введення «Основ християнської етики» перетворюється в пізнавально-енциклопедичну дисципліну з елементами досить сумнівних елементів, таких як язичництво, реріхіанство, вальдорфська педагогіка, валеологія.
Значну шкоду духовно-моральному вихованню дітей завдає і наростаюча в останні роки тенденція професійно-профільної спрямованості шкіл. Середня школа поволі перестає бути школою загальноосвітньою. Вивчення широкого спектру наукі формування світогляду замінюється поглибленням інформації в окремих областях знань, практикується створення профільних класів. Освіта орієнтує молодих людей на кар’єрний ріст, яким замінюється формування і ріст особистості. Про небезпеку таких деформацій освіти ще у ХІХ ст. попереджав великий педагог К. Ушинський: «Розвиток голови і домінуюче безсилля характеру, можливість все розуміти та про все мріяти і абсолютна нездатність що-небудь робити – ось плоди такої освіти».Їх результат, мабуть, найвлучніше виражений Некрасовим: “Суждены вам благие порывы, но свершить ничего не дано”.
Все це спричиняє одностороннє формування особистості, наслідком якого є те, що у молодих людей досить рано формується моральний релятивізм, тобто категорії добра і зла являються настільки змішаними, що вибір істини стає просто недоцільним. Людина опиняється в стані духовної спустошеності на дні прірви вседозволеної аморальності – ось це і є катастрофічний діагноз бездуховної сучасності.
Подолати цей стан можна не окремішньо-церковним впливом, а загально-освітньою системою духовного виховання, до участі в якій я закликаю сьогодні всіх вас. Що мається на увазі?
Насамперед необхідне однозначне визначення і розкриття терміну «духовність» – від його трактування залежить зміст виховання. Духовність – це зв’язок людини з Абсолютним Духом – Богом, в результаті якого людина отримує від Бога духовно-благодатні дари – совість, милосердя, страх Божий, любов, які виражає в цінностях моралі, культури, краси, знання. Місце духовності в ієрархічній структурі виховання мабуть найкраще дослідив великий філософ першої половини ХХст. С. Гессен. Визначивши чотири плани буття особистості: біологічний, соціальний, культурний і духовно-благодатний, він співставив їм чотири рівня виховання людини:
– як психофізичного організму;
– як суспільного індивіда;
– як особистості, включеної в культурну традицію;
– як духоносного члена Царства Божого.
Верховним рівнем особистості є саме духовно-благодатний. Якщо ним знехтувати, то решту три – культурний, суспільний та біологічний позбавляються джерела внутрішньої сили та цілісної заданості і перетворюються в деструктивно-руйнівні чинники особистості.
Істинна освіта – це становлення духовного світу дитини (мовою православної аскетики – становлення «серця») на основі критеріїв, даних Богом, а не тільки тіла, розуму чи культурно-естетичних смаків. Школа, даючи знання і допомагаючи дитині вирости розумною, сильною та здоровою, одночасно повина навчити її відрізняти добро від зла, правду від брехні, свободу від вседозволеного служіння гріху.
В який спосіб цього можна досягти?
З однієї сторони «Основи християнської етики» можна викладати з культурологічних позицій – як це робиться зараз. В такому руслі діти знайомляться з історією біблійних подій, з релігійно-культурним достоянням нашого народу, осягають теоретичні основи духовно-моральних цінностей. Тут є можливість, позбувшись конфесійних особливостей і уникнувши міжконфесійних конфліктів, у межах одного підручника скомпілювати вирізки від древнього язичництва до фантазій «Нью-Ейдж» і все це подати в світлі «не ображаючих нікого» релігійних знань.
З іншої: у цьому так жаданому нами світі західної культури на образному європейському просторі викладання релігї в загальносвітніх навчальних закладах здійснюється на конфесійній основі! За віросповідною ознакою формуються групи, у яких заняття по Закону Божому проводить священнослужитель чи катехет відповідної конфесії. Ніхто там не лякається примарами релігійних конфліктів, натомість замість безликого загального уявлення діти отримують конкретну практику релігійного життя у школі.
А з третьої сторони, на своїй землі, у своїй державі, у своєму соціально-культурному просторі ми до сих пір взагалі живемо рудиментарною меншовартістю Православ’я. У школі ми остерігаємось навіть орієнтуватись на православний світогляд, боячись образити представників інших конфесій. Перед законом всі релігії безумовно рівні, але не перед історією власного народу.У європейському законодавстві є визначення «культуро-формуюча релігія». Якщо Православну Віру сьогодні сповідують приблизно 78% жителів України, якщо впродовж тисячолітньої історії вона сформувала наші норми суспільної і особистої моралі, якщо з колиски хрещення Київської Русі беруть свій початок шедеври храмобудівництва, іконопису, хорового співу, якщо із символом хреста на військових знаменах тисячу років захищали цю землю наші воїни – від князя Володимира до сучасної української армії, то невже це все не вартує того, щоб замість безликого релігійного узагальнення формувати у дітях приналежність до православної культури? І не буде це ніяким попранням прав мусульман, іудеїв, протестантів чи атеїстів. Всі, хто живуть на нашій землі, мають право сповідувати будь-яку віру (чи не сповідувати жодної), але мають і обов’язок приобщитись до тієї духовної скарбниці, яка формувала наш народ, нашу культуру.
Шановні учасники нашого зібрання!
Релігія – це не ідеологія, не набір абстрактних уявлень. Релігія – це життя, наповнене духовною силою, яка єдина здатна бути джерелом високоморальних та висококультурних досягнень людини.
Формування цілісного освітньо-виховного процесу на основі об’єднання виховних сил освітньої системи, Церкви і суспільного середовища є тим засобом, який врятує наше суспільство від моральної і світоглядної спустошеності.
Тому хочу побажати, щоб у рамках спільних ініціатив Церкви і системи освіти ми змогли спільними зусиллями дати підростаючому поколінню істинну духовність, добро, вискоморальні норми життя, відданість своїй Батьківщині і непобориме бажання примножити те духовно-національне достояння, яке ввіряється нашим дітям тисячолітнім потенціалом наших предків.
